Маріо Пюзо: Нанашко

«За каждым богатством ся крыє переступ…» — О. Балзак

У будові 3. ню-йоркського кріміналного суда, в убчекованю процеса сидїв Амеріґо Бонасера; ун жаждав удомстити ся людём, котрі ся круто позбытковали над дївков му, кой ся покушали ю ископыличити.

Судя, чоловік из грубов тварёв, закотив рукавы свої чорної мантії, ги бы ся ладив своєручно покарати тых двох молодых фатёвув сидячых на лавици убжалованых. На твари му было видко холод, онь гнїв. Айбо исе вшытко была фалош, котру Амеріґо чуствовав, айбо котру вєдно з тым не годин быв до кунця постигнути.

– Дїяли сьте ги послїднї деґенераты, – суровым голосом проговорив судя.

«Айно, айно», – подумав си Амеріґо Бонасера. – «Ги звірота. Звірота!»

Двоє лиґінюв из куртострыжиным блискачым волосём а гладкобрытваными лицями скромно спустили очи и честливо схылили головы.
– Направду сьте дїяли ги дика звірота, и ваша серинча, ож исьте не скопыличили нещастну дївку, бо иншак бы-м вас спрятав за рошту на двадціть рокув! – Судя став, очи му хытро блискнули изпуд пелехатых брыв у бук вовковатого Амеріґа Бонасеры, и такой вернули ся назад у штовс протоколув лежачому сперед ним. Ун скорчив ґрімасу и здвигнув пличми указувучи, ож дїє противо свої волї.

– Айбо убзиртавучи ся на то, ож исьте молоді тай дякувучи безпорочнуй минулости и незамурґануй чести вашых фамілій, засужуву вас ид трём рокам условного задержаня.

Лем сорок рокув у свому ремеслови не дали ґрімасї ненависти укривити тварь Амеріґа Бонасеры. Дївка му была у болници з изломанов вилицёв, а ися звірота уже иде на слободу? Исе вшытко упозіровало ги питома комедія. Ун позирав на щастливых родичув а родакув, котрі змыґлили ся кругом своих дорогих чад. Но, тепирь сут вшыткі раді, вшыткі ся смівут.

Ковточка чорної жовчі прикотуляла ся д гертанцї Бонасеры и силов ся продерла круз замкнуті зубы. Вун уняв білу жеболовку, пуднюс си ю д губам и стоячи позирав на двох гыцинюв, котрі сміло прокрачали д выходови й не никнувши на нёго. Ун позволив їм пройти, не уповівши ани слово, а лем май силно притиснувши си д губам чисту, пахнувшу мылом жеболовку.

Тепирь коло нёго проходжовали родичі тої звіроты, – двоє чоловікув и дві жоны ёго рокув. Позад шатя їм было видко, ож тото сут Амерічане з великым стажом. Они позирали на Амеріґо, и у їх позирах замішаня мішало ся з дивнов погордов вітязюв.

Стративши самозвладаня, Бонасера грубо загойкав:
– Вы щи у ня ревати будете так, ги я тепирь реву! Заставлю вас ревати так, ги ваші дїти заставили мене.

Правникы пуддрульовали своих кліентув дале д выходови и добре мирьковали за молодыма лиґінями, котрі ся хотїли убернути, убы застати си за родичув. Урядник при судї, величезної высоты чилядник, цырмнув ся д шорови, де стояв Бонасера, айбо уже на тото не было мусайности.

Вшыткі годы, пробыті у Амеріцї, Амеріґо Бонасера віровав у закон и справедливость. Айбо тепирь розум му є замглавеный помстов, ун уже видїв, як си купує пістолю и забиват ту мерзоту. Лемже накониць найшов у собі тулко самозвладаня, убы убернути ся д жонї си, ид котруй щи нич не дуйшло и розтолковати юй: «уфіґлёвали з нами, ги з послїдньыми глупаками!» и пусля куртої павзы доверг: «Справедливого суда нам треба просити у дона Корлеоне!».

Ростягнувши ся на черленум шезлонї, Джоні Фонтейн лёґав шкотську віску прямо з фляшкы, туй-там промывавучи гертанку ледянов водов из крішталового погара. Были четыри годины рана, и представа му горячково рисовало образы, єднен май страшный ги другий, як ун убиват свою блудну жону. Най лем ся верну домув. Было уже пузно телефоновати першуй жонї, убы позвідати ся за дїти, а звонити дакому из цімборув у моментови самых малерув было просто нефоремно. У свуй час они бы скакали з радости а гордости, кибы їм Фонтейн позвонив у четыри годины рана, айбо тепирь уже они и не таят, як їм из ним унно.

Лёґавучи віску ун учув цвенканя ключув, зачав май уважати, айбо пити не переставав. Пив, аж докі жона не зайшла у хыжу и не убявила ся коло нёго. Мала тварь ангела, жыві голубі очи, нїжноє а кенєшноє, айбо велми по формі тїло. Сто міліонув чоловікув были залюблині у тварь Марґот Аштон и готові были платити, лем бы ю увидїли на кіновуй плахтї.

– Де-сь ся швондала, громило бы тя? – зазвідав ся Джоні.
– Прийшла-м прямо з орґії! – удповіла му Марґот.

Она явно пудцїнёвала можностї му. Вун вер собов ид нюй и имив ю за гертанку, айбо близина прекрасної твари и голубых очи увітрила вшытку злобу и знову вчинила го безрадным. Марґот, порозумівучи тото, вчинила щи єдну хыбу, глумливо ся засміявши. Аж кой увидїла пудняту над головов му величезну пясть, загойкала:
– Лем не по твари, Джоні! У мене накручованя.

Пяный а злый Джоні ударив ю пястёв у черево, на што Марґот упала на подамент. Туй нагле Джоні почуствовав дыханя юй а пянкый порфіновый запах, котрый му щи май ударив у голову. Товк ю пястьми по рукам а барнастым шовковым стегнам.